Козаки на Січі

Важливе значення для підтримання гарного фізичного здоров’я козаків мало їхнє харчування. Просте, доступне, поживне, різноманітне й раціональне. Французький інженер Боплан, який протягом тривалого часу жив в Україні (перша половина XVII ст.), говорив про козаків так: «На зріст — гарні, проворні, сильні, від природи мають добре здоров’я. Від хвороби вмирають дуже рідко, хіба в дуже великій старості».

В

Самі собі готували?

ійськовий стиль життя козаків, особливо в Запорозькій Січі, не включав у себе великих турбот про харчування. Звичайно, побут козаків на Січі та реєстрових (городових чи двірцевих) козаків суттєво відрізнялись. На Січі жили неодружені козаки, які називали себе лицарями й товаришами. А реєстрові (городові чи двірцеві) козаки, а також ті, що оселялися в зимівниках (невеличких хуторах поблизу Січі) жили сім’ями.

Козаки на Січі самі готували собі їжу. Сніданок, обід і вечеря готувались у курені (а їх було до 38) кухарем і його помічниками. Обов’язком помічників було носити воду, тримати в чистоті казани й посуд і допомагати кухарю в разі необхідності. Їжа готувалася тричі на день на всіх козаків у чавунних чи мідних казанах у сінях кожного куреня. Посуд був зазвичай дерев’яний. У кожному курені мешкало до 150 козаків.

Козаки просиналися зі сходом сонця, умивалися джерельною чи річковою водою, приводили себе до ладу, молились Богові, а після молитви сідали за дерев’яні столи. Час після сніданку козаки проводили по-різному: хто об’їжджав коня, хто оглядав зброю, дехто тренувався в стрільбі, а хтось відпочивав. Рівно о полудні курінний кухар ударяв у казан, і кожний козак ішов обідати. Після обіду козаки також займалися різноманітними справами: тренувались у вправах із холодною зброєю, відпрацьовували навички з маскування та самозахисту без зброї, ремонтували різноманітний реманент.

Щ

Картоплі ще не було…

о ж їли козаки? Популярною їжею на Січі були кашоподібні страви з різних зернових: соломаха, тетеря, щерба, братко. Також часто готувалися й кулеші. Однією з особливостей харчування козаків було незначне споживання печеного хліба, адже борошно не завжди було в достатній кількості. Крім того, випікання хліба вимагало великої кількості людей, значних витрат праці й часу. Картопля ж з’явилася в раціоні українців набагато пізніше.

До столу, який на Січі звався сирном, подавали такі страви: соломаху, тобто житнє борошно, густо зварене з водою й засмажене олією; тетерю — рідку пшоняну кашу, до якої під час кипіння додавалося кисле житнє тісто, у крутому вигляді тетеря вживалася з риб’ячою юшкою, жиром, молоком чи просто водою. Тетеря подавалась до обіду й була улюбленою стравою козаків. Ще споживали щербу — рідко зварене борошно на риб’ячій юшці й братко, рідку пшоняну кашу з домішкою пшеничного чи будь-якого іншого прісного тіста замість кислого житнього.

Їжа запивалася різними напоями з посуду, який називали михайликом чи коряком, місткістю від 3 до 5 наших чарок. Рідка страва їлася ложками, тверда — бралася руками.

На вечерю часто подавали гречані галушки з часником або юшку, зварену з риби. Великі групи козаків займалися рибним промислом. Риби в той час було безліч: осетри, білуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, лящ, чихоня, оселедець. Її в’ялили, сушили, солили, виготовляли риб’ячий жир, уживали рибу як вареною, так і печеною. Риба була суттєвим додатком до раціону харчування козаків як влітку, так і взимку.

З

Хрін, цибуля та часник

а козацьким звичаєм, за столом необхідно було з’їсти все, що було наварено та спечено. На запорозьких землях водилося дуже багато диких тварин: дикі коні, кози, олені, вепри, сайгаки, ведмеді, зайці. Велика кількість різноманітних птахів селилась поблизу річок і озер — дрохви, тетеруки, куріпки, фазани, качки, гуси, кулики тощо.

Харчові запаси поповнювалися козаками постійно. Особливо старалися ті, котрі проживали в зимівниках. Їх основним завданням була поставка різноманітних харчів — починаючи від м’яса, борошна, сала круп і закінчуючи овочами та фруктами.

Інколи козаки пекли коржі-загреби (тісто загрібали в жар). М’ясні страви були святковими. Якщо козаки хотіли поласувати м’ясом, дичиною, варениками, то збирали додаткові гроші, закуповували продукти й передавали їх кухареві. Козаки вживали багато часнику, хріну, цибулі, гіркого перцю, капусти, червоного буряка, пили узвар.

П

Випив? За борт!

ід час воєнних походів режим харчування був зовсім іншим, змінювався також і набір продуктів. Вирушаючи в похід, козак мав узяти зі собою запас продуктів, якого повинно було вистачити на кілька місяців. Тому в дорогу брали те, що не псувалось і довго могло бути придатним для вживання. Основу раціону в походах становили сухарі, крупи, борошно, сало. Воду ж козаки возили в дерев’яних баклагах, прив’язаних до сідла. У походи також брали риболовні сітки. Вживання спиртних напоїв під час походів суворо заборонялось. Порушників цього закону карали на смерть. На морі ж того, хто вживав дозу спиртного, викидали за борт чайки.

Кожен козак мав при собі дерев’яну ложку, без якої він не міг ходити, не заживши слави недбалого й невиправного пастуха. Кожен козак носив ремінний пояс, а через плече навішувався ремінний гаман. У гамані зберігались кресало, кремінь і трут. До пояса ж були прив’язані швайка і ложечник. За допомогою швайки лагодили кінську збрую, а в ложечнику зберігалась дерев’яна ложка.

Вода, яку тоді використовували для пиття й приготування їжі, була надзвичайно чиста, зазвичай джерельна, яка мала цілющі властивості.

Більш різноманітною була їжа реєстровців, які проживали в містах, містечках, на хуторах. Вони вживали багато печеного хліба; їли рибу; борщі з воловини, телятини, свинини; юшку з грибами; куліш; різноманітні каші; тушковану моркву з квасолею; галушки, вареники; свинину з квашеною капустою; узвар і т.д.

К

Рецепт довголіття

озаки-запорожці могли та вміли добре попоїсти й погуляти, випити чарку варенухи, але це було після походів.

Після вечері козаки залишали дрібні гроші для закупівлі на січовому ринку продуктів на наступний день. Якщо ж коштів не вистачало, курінний отаман докладав зі своїх коштів чи коштів куреня.

Козаки полюбляли посмакувати й мамалигу — тісто з пшона та кукурудзи, — яка вживалася без солі, але із солоним сиром (бринзою), а іноді з пастремою (шматок баранини, висушений або зав’ялений із сіллю; це м’ясо було схоже на балик). Рецепт приготування мамалиги козаки перейняли від молдавських і татарських чабанів.

Деякі методи консервування козаки запозичили в татар. Молоко переробляли на сир і масло. Для зберігання продуктів використовувалися льохи з льодом.

Звичайно, висока якість продуктів і чиста вода давали козакам змогу доживати до глибокої старості, чого, на жаль, не скажеш про наше сучасне життя. Україна, маючи найкращі чорноземи у світі, споживає значною мірою хімічно оброблену та ґенетично модифіковану продукцію. Це не сприяє довголіттю й міцному здоров’ю. Однак ми маємо тисячолітні національні традиції здорового харчування, які пройшли випробування часом. І нашою кухнею ми повинні пишатися, а тим більше — використовувати ті цінні надбання наших предків для утвердження здорового харчування як запоруки здорової нації та її майбутнього.

(«Гумористична хвилинка» (інс­ценування гуморески).

Довго гуляла на святі я містом, І захотілося смачно поїсти.

От і кафе, кличу офіціантку:

—  Борщ український, будь ласка, подайте, Склянку узвару, вареники

з м’ясом..

-          Пані, ну що ви?! Кафе в нас сучасне:  Ось вам стейк, гамбургер,

чизбургер, піца...

—  Що вона каже і як воно їсться?!

-          «Фанта», «Мерінда», є «Спрайт», «Кока-кола», ось і «Бонаква», а ще «Пепсі- кола».

Є ще солодощі — тільки для вас:«Орбіт», «Пікнік», свіжі «Снікерс» і «Марс»...

— Це вона лається?

— Прошу, сідайте!

—Ой, щось погано, водички подайте!

 

• Перестаньте їсти чіпси

Пити пепсі-колу,

Бо не буде кому в селах

Ходити до школи.

 

• Е-добавками припиніть

Дітей годувати,

Україну –неньку нашу

З ями  треба витягати.

 

• Чом ви топчете суницю

Кизил,горобину,

З супермаркетів дурниці

Їсте без зупину.

 

• Чому борщ ви український

проміняли на хот-доги,

чом Магдональдсам відкрили

з-за кордону всі дороги.

 

• У китайців переймайте

Вживати салати,

Тоді буде в Україні

Козаків багато.

 

• Контролюйте масу тіла

Не переідайте,

Козакам майбутнім гени

Добрі передайте

Звичаї запорозьких козаків 
Запорозькі козаки носять як відмінний знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток пір’я. Решту голови вони голять. Вони надають такого значення цьому чубові, що коли один козак вирве його в іншого, то мусить заплатити йому п’ять карбованців. 
Якщо один козак має таку злостивість, що вб’є другого з умисним наміром, то його кладуть на тіло вбитого і їх ховають в одній могилі. Цей звичай зберігався в запорозьких козаків аж до кінця їх існування. 
Найперше, чого вчать молодь, це є повага й шана до людей похилого віку. Це доводить, що нинішній устрій походить від патріархального ладу. 
В запорожців курені стоять завжди відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий може туди зайти і з’їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого немає вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з’їсть, але він не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності будь-якої речі, що знаходиться в курені. 
З цього принципу, якого вони ретельно дотримуються, випливає обов’язок для того, хто знайде яку-небудь річ на Січі, прив’язати свою знахідку до високого стовпа й лишити її там протягом трьох днів, після того, якщо не з’явиться її власник, він може вважати її своєю. Та якщо він забере річ, не виставивши її на огляд, і не відкриється, тоді його самого прив’язують до високого стовпа посередині майдану й кладуть поряд чималокиїв. Кожен, хто проходить повз прив’язаного, повинен узяти кия і тричі вдарити винного. І якщо навіть перший удар стане смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю дію оплесками. Після трьох ударів потерпілого частують чаркою горілки, посудина з якою стоїть поблизу, приказуючи: «пий, вражий сину!». 
Від часу, коли козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися, він втрачає свою назву козака-запорожця і дістає ім’я гайдамакиабо розбійника з битого шляху. 
Щоб убезпечити себе від вошей, запорозькі козаки варять дуже жирну рибу, що зветься осетрина. Коли жир вкриє воду у казані, козак занурює у нього нову сорочку й лишає її на певний час просочитися тим жиром. Потім він вдягає її і зніме лише тоді, коли вона стане зовсім ветха. 
Запорозькі й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-небудь загинув у бою за Батьківщину, то йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене. Ще й сьогодні можна побачити багато курганів у степах Очакова та Криму. 
Коли козаки мають гарячку, то звичайним засобом проти неї служить половина заряду гарматного пороху, розведеного в горілці, що її вигнано з зерна. Проковтнувши цю суміш, вони лягають, засинають і прокидаються в доброму здоров’ї. Інші замінюють порох на попіл. 
Коли їх поранено й нема кому подати їм допомогу, вони беруть жменю землі, розводять її своєю слиною і змащують рану. 
Під час походів козаки зміцнюють позиції своїми возами і відчувають себе у безпеці за цими пересувними укріпленнями, що їх звуть “табір”. Вони абсолютно необхідні у пустинних степах, де завжди нишпорять татари, і тисяча козаків, захищених таким чином, може опиратися шести тисячам цих невірних, які ніколи не злазять з коней і яких може спинити рів або найменша загорожа. У будь-якій іншій країні було б важко війську йти походом між возами, але цей край такий рівний, як жоден інший. 
Козаки кожного куреня мешкали разом зі своїм отаманом. Для приготування їжі у кожному курені був кухар, якому допомагали кілька хлопчиків, що приносили йому воду й чистили казани після обіду. Цей кухар одержував два карбованці на рік від куреня і по п’ять копійок від кожного козака, який харчувався у курені. 
Їжа була дуже проста. Обід складався з двох страв. Перша звалася “саламаха”, вона нагадувала кашу, приготовану з борошном, водою та сіллю. Друга мала назву “тетеря” і являла собою суміш борошна, крупи та проса. Вона була трохи рідша за саламаху, бо в неї додавали багато слабенького пива або рибної юшки. Провізію купували за гроші куреня. Згадані страви подавали у великих посудинах, які звалися ”ваганки”, але ніколи не вживали хліба. Козаки, які не задовольнялися звичайними стравами, а хотіли їсти м’ясо або рибу, купували їх за власні гроші у складку гуртом. 
Козаки, які не належали до жодного куреня і заробляли собі на життя яким-небудь ремеслом чи торгівлею, мешкали у своїх хатах на околицях, живучи за свій рахунок. Звичайно вони мали ліпше харчування, ніж отамани, й до того ж їли хліб. 
Були й такі козаки, які постійно жили поза куренями, полюючи або ловлячи рибу, і такі, що лишалися у своїх зимових домівках, щоб бути ближче до своєї худоби та коней. Вони так само жили власним коштом і вживали багато запобіжних засобів проти пожежі, щоб зберегти свої домівки. Вони жили на березі Дніпра з боку Очакова, де інші річки перетинають степ і вливаються у Дніпро, від гирла Самари до гирла Дніпра і навіть на березі Лиману. 
Запорозькі козаки, знаючи, як охоронялися кордони татар і поляків, користувалися з цього й часто нападали на їхні країни. Загони козаків захоплювали їхніх коней та худобу, а їх самих убивали або брали в полон. Після нападу вони поверталися на Січ і розподіляли між собою здобич. Потім вони влаштовували велике свято, кілька днів підряд пили й танцювали й розповідали на вулицях про свою відвагу. Їх супроводжувалилюди, які несли у великих мідних казанах оковиту, горілку, пшеницю, перемішану з медом, пиво та питний мед, і музики, що співали різні пісні. Вони обіймали селян і запрошували їх пити разом з ними. Якщо хто-небудь відмовлявся, вони обсипали їх лайкою, незалежно від того, чи знали його раніш. Отак вони витрачали за кілька днів усе, що коштувала їхня здобич, а часто й навіть більше, і з багачів одразу ставали бідняками кругом у боргах. Купці та ремісники, які мали в цей час великі прибутки, продаючи свої товари по високих цінах, витрачали ці гроші, п‘ючи та гуляючи з іншими козаками. 
Козаки, що жили у зимових оселях, так само проїдали та пропивали усе що мали— чи здобич, чи те, що заробляли, продаючи виловлену рибу або шкури впольованих лисиць чи вовків. 
Усю свою свободу козаки використовували для того, щоб жити у неробстві. Проводячи дні у пиятиці або лінощах, вони жили у своїй розпусті й помирали так, як жили. Тільки на війні вони були справжніми людьми, хоробрими, слухняними та невтомними. 
Тип запорожця 
Зовнішніми та внутрішніми вартостями запорозькі козаки становили собою найхарактерніші типи свого народу та свого часу. Як пишутьсучасники, вони були здебільшого середнього зросту, плечисті, ставні, дужі, повновиді, кругляві і від літнього сонця та степової спекоти смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем, або чуприною на тім’ї, в смушковій гостроверхій шапці на голові, завжди з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди позирав якось похмуро й спідлоба долу, чужих зустрічав попервах непривітно, відповідав на запитання дуже неохоче, але затим поволі м’якшав, обличчя його поступово під час розмови ставало веселим, жваві проникливі очі поймалися блиском вогню, вся постать його надихала мужністю, хвацькістю, заразливою веселістю і неповторним гумором. “Запорожці,— каже 116 літній дід Розсолода, сам нащадок запорожців,— не знали ні цоб, ні цабе, тому були дужими, не знали хвороб і помирали більше на війні, аніж удома. Тепер люди слабі, пусті й недовговічні: як 90 років прожив, то й стежки під собою не бачить, а колись у сто год чоловік тільки в силу вбирався. Тому-то запорожці жили й довго, і весело. А хлопці які були! Він сів на коня— не струснувсь, не здригнувсь! Торкнув ногами— і пішов, і пішов! Тільки курява стовпом…”. У внутрішніх якостях запорозького козака помітно було суміш чеснот та вад, які, втім, завжди були притаманні людям, котрі вважають війну головним заняттям і головним ремеслом свого життя. Жорстокі, дикі й нещадні до своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами один до одного, мирними сусідами своїм побратимам по ремеслу, українським та донським козакам. Хижі, кровожерні, нестримні на руку, зневажливі до будь-яких прав чужої власності на землі ненависного їм ляха чи мізерного бусурмана, запорозькі козаки у себе вдома звичайну крадіжку якогось батога чи пута вважали страшним карним злочином, за який винного карали на смерть. 
Ясною рисою вдачі запорозьких козаків була їхня добросердність, безкорисливість, щедрість, вірність у дружбі, яка вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші. Крім того, ясними рисами вдачі запорозьких козаків були висока любов до власної свободи: вони віддавали перевагу лютій смерті перед ганебним рабством; глибока повага до старих і заслужених воїнів та й взагалі до всіх “військових ступенів”, простота, поміркованість і винахідливість у скруті, у домашньому побуті або в різних безвихідних випадках та при фізичній недузі. Приміром, від пропасниці вони пили горілки з золю або рушничним порохом, кладучи на чарку пінистого трунку пів заряду пороху; для гоєння ран прикладали до уражених місць розтерту із слиною на руці землю, а коли їм бракувало металевого посуду для готування страв, умудрялися варити їх у дерев’яних ковшах, підкидаючи в них безперервно, один за одним, розжарені на вогні камінці, поки не закипала вода, налита у посудину. До зайшлих та проїжджих людей запорозькі козаки завжди були гостинні й благочинні і ставили особисту чесність поряд з гостинністю та благо чинністю, як у себе на Запоріжжі, так і на війні стосовно ворогів православної віри. “Хоч на Січі, — згадує один католицький патер,— було різного люду, проте там були така чесність та безпека, що усі, хто приїздив з товарами або по товар, у якихось інших справах, знали, що з їхніх голів і косина не впаде. Можна було на вулиці залишити свої гроші й не боятися, що їх буде вкрадено. Будь-який злочин проти чесноти гостя або січового жителя одразу ж карався смертю”. 
На війні козак завжди відзначався розумом, хитрістю, умінням виграти у ворога вигоди, раптово на нього напасти і зненацька заманити, вражав ворога великою відвагою, дивовижним терпінням та рідкісною здатністю переносити спрагу і голод, спеку й холод. Про хоробрість запорозьких козаків турецький султан сказав: «Коли навколишнє панство на мене повстає, я на обидва вуха сплю, а з козаками я мушу одним вухом слухати”. Самі козаки про свою хоробрість казали:» Ми завжди завзято, хоробро й мужньо країни поганих руйнували та спустошували ”, а на погрози з боку хвалькуватого султана заполонити військом турецьким Січ сміливо й виклично відповідали: ”Війська твого не боїмося, — будемо битися з тобою землею та водою”. Війна для козака була так само необхідна, як птахові крила, як рибі вода. Без війни козак— не козак, лицар— не лицар. Козак не лише не боявся, а й любив війну. Він дбав не так про те, аби врятувати своє життя, як про те, аби вмерти так, як умирають справжнілицарі, у бою, тобто щоб про нього сказали: ”Умів шарпати, умів і вмерти не скиглячи”. 
Темними гранями вдачі запорозьких козаків було те, що багато хто з-поміж них любив напустити туману перед чужим, похвалитися своїми військовими подвигами, похизуватися своїм убранням та зброєю; крім того, вони відзначалися легковажністю й непостійністю, хоч і називали себе у листах та посланнях до царів та королів “вірним військом” його королівської або царської величності. 
Надто ж відзначалися запорожці своєю безпечністю; недаремно про них склав якийсь поет вірша: 
Се козак запорожець, не об чім не туже, 
Як люлька є й тютюнець, то йому й байдуже, 
Він те тільки й знає: 
Коли не п’є, так воші б’є, а все не гуляє. 
Великим недоліком запорозьких козаків була також пристрасть до спиртних напоїв. “У пияцтві й бражництві, — каже очевидець, — вони прагнули випередити один одного, і навряд чи знайдуться в усій християнській Європі такі безтурботні голови, як козацькі”. Самі про себезапорожці казали:” У нас у Січі норов: хто отче наш знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає”. Втім, під час військових походів запорозькі козаки уникали пиятик, оскільки усякого п’яного кошовий отаман, як свідчить сучасник, одразу викидав за борт чайки. Нарешті, гуляючи та бенкетуючи, запорозький козак не був схожий на того пропащого п’яницю, який пропивав свою душу в чорному й брудному шинку: лицар навіть у пиятиці залишався лицарем. Кидаючись у широку й нестримну гульню, козак тим самим виявляв своєрідну молодецьку вдачу, особливий, так би мовити, епікурейський погляд на життя людини, яка марно обтяжує себе працею й клопотами і даремно не розуміє справжнього сенсу буття— існувати задля веселощів життя. Та й про що козакові клопотатися, коли: 
Не сьогодні, так завтра поляже його голова, 
Як од вітру у степу трава!..