Урок мужності "Переможці"

З Днем захисника України

Урок мужності «Переможці»

  

  

Урок мужності «Переможці»

Мета: вшанувати мужність українських військових та добровольців, волонтерів їх вірність  Присязі українському народові, готовність віддати життя за мир і спокій в Україні, а також героїзм простих українців, які з перших днів АТО допомагають забезпечувати війська захисним  спорядженням, ліками, продовольством, незважаючи на ризик, вивозять із захоплених міст і сіл мирних громадян. Виховувати патріотичні почуття до рідної землі, до захисників України та взаємоповагу.

Обладнання : відеоролики «Проект каналу 1+1 «Переможці» , «День захисника Вітчизни», папір, маркери.

Хід уроку

1.Вступна частина- слово вихователя :

Подивіться,  будь ласка, у вікно : там обнялися в одне ціле голубе небо та золоте колосся пшениці. Такою ми бачимо сьогодні нашу неньку-Україну. Вона горда від того, що зуміла виховати людей, здатних об’єднатися у боротьбі за її єдність і незалежність, здатних захистити її кордони.

Мужність-одна з чеснот, що виявляє моральну силу при подоланні страху. Мужність часто виступає як здатність переносити страждання, включаючи фізичну біль.

У військовій справі- мужність регулярно проявляється в екстремальних ситуаціях, мужність асоціюється з озброєним протистоянням. У багатьох країнах існують військові нагороди «За мужність». Розповісти про героїв і волонтерів, які втратили кінцівки, але не силу духу.

2.Основна частина.

Кровоточать рани наших сердець із приводу того, що відбувається на сході нашої держави. Не висихають сльози на очах матерів, сини яких захищають єдність і незалежність рідної землі.

Тому що ми сильні і непереможні.

Наші герої:

Є серед історій про наших героїв випадки, коли дорога кожна хвилина й кожна гривня, бо вони визначають шанси на порятунок життя. І тоді майбутнє людини, яка донедавна захищала Україну, залежить від лікарів і у більшості своїй незнайомих благодійників із великим серцем. Сподіваймося, саме такі прочитають ці рядки. 33-річний киянин Стас Антропов, попри хвору печінку, пішов в АТО служити добровольцем. Потрапив до 394 окремого батальйону, захищав Україну на Луганщині.

До шпиталю 26-річного Євгена Редьку доправили з-під селища Гнутове під Маріуполем

Єдине вціліле око намагаються зберегти лікарі головного військового шпиталю 26-річному бійцеві Євгену Редьці - якій підірвався на міні, встановленій бойовиками на дорозі під Маріуполем. Боєць досі в тяжкому стані, йому потрібні ще кілька операцій та тривала реабілітація - рідні героя просять небайдужих про фінансову допомогу. Про це йдеться у сюжеті "5-го каналу".

Юрій Кобернюк 3 березня 2016 року у зоні проведення АТО отримав важке поранення. Про це в соцмережі інформує волонтерка Світлана Іщук.

"32-річний мобілізований морський піхотинець Юрко Кобернюк із Черняхова Житомирської області. З серпня 2015 року до березня 2016 року прийма участь у бойових діях в Донецькій та Луганській областях.

45-річний Стас родом з Чернігівщини. Працював дальнобійником, згодом — водієм у мережі «Ашан». Коли почався Майдан, подався туди. Мама в Стаса українка, батько росіянин, а Батьківщина — Україна. Тож коли ворог вдерся на рідну землю, Стас відразу почав возити волонтерську допомогу в найгарячіші точки, передусім у Щастя та Піски.

Мелещенко Олександр (30.06.86 р.н) з м. Обухів був мобілізований 19.08.2014 в Національну Гвардію.
Після демобілізації, другий раз сам прийшов в військкомат для проходження подальшої служби.
Спочатку був курсантом в м.Рівне у розвідці, потім в 36 окремій бригада морськоі піхоти, розвідка, десантно- штурмовий батальйон. Стояли в Широкіно.
Під час виконання бойового завдання, під час руху до місця дислокаціі сидів зверху на машині, звідки випав і отримав травму спини.

Гумельник Володимир Олександрович (01.09.1973 р.н.) з м. Баштанка Миколаївської області. Працював в філії Баштанського району інженер ПАТ "Миколаївобленерго".

Одружений, виховує донечку, якій 13 років.

Займався легкою атлетикою.

09.07.2015 року був мобілізований. Захищав Батьківщину у складі 36-ої бригади морської піхоти. Підірвався на міні при виконанні бойового завдання в Широкіно, керував групою і був "замикаючим".

Володимир Соловейко (28.07.1989 р.н) з села Маліївці Дунаєвецького району Хмельницької області.

Навчався в Чернівецькому торгово-економічному інституті за спеціальністью товарознавство і комерційна діяльність, закінчив в 2012 році.

Численних опіків зазнав молодий активіст – волонтер ГО «Логістичний центр допомоги бійцям АТО» Богдан Кіндій.

Волонтери й активісти збирають кошти на лікування 35-річного волонтера Логістичного центру допомоги бійцям АТО Богдана Кіндія, з яким у неділю, 29 травня, сталося нещастя. У нього в руках вибухнула пляшка з пальним, унаслідок чого він отримав 40 відсотків опіків тіла. Найбільше постраждали руки, ноги та живіт… 

.

Ігорю Білоусу зі села Тростянець Бережанського району тільки 25 років. Він - боєць 51-ї ОМБр

У ході Російсько-Української війни на сході нещодавно отримав осколкове поранення лівого стегна з переломом гомілкової кістки.

Йому зробили операцію та попереду ще дві і довга реабілітація. 

3. Рефлексія.

·               Чому цих людей вважають героями ?

·               Що спонукало їх стати на захист рідної держави ?

·               Що вас вразило під час перегляду відеоролика ?

             4.Заключне слово вихователя, написання листа воїну-захиснику.

На завершення нашого заходу я хочу пригадати слова П.Тичини : «Я єсть народ, я кого правди сила, ніким звойована ще не була !».І в цей нелегкий час, коли точаться бої на сході, ми маємо бути справжніми патріотами, відстоювати єдність, суверенітет і незалежність України.

.

Лист воїну-захиснику.

Запорожье 1943

14 жовтня - визволення Запоріжжя від фашистів

Визволення Запоріжжя

1943 рр. | Запоріжжя, Запорізька область

Два роки Запорізька область була окупована фашистськими військами. Однак перемоги Червоної армії у Сталінградській і Курській битвах докорінно змінили хід не лише Великої Вітчизняної, але і всієї Другої світової війни. Червона армія перейшла у наступ. Розпочалися бої за визволення України. На вересень 1943 року фронт наблизився до Запорізької області. Основні сили німецьких військ групи армій „Південь” продовжували відступати, сподіваючись закріпитися на ріках Дніпрі та Молочній.

У вересні 1943 року війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала армії Р. Малиновського і війська Південного фронту під командуванням Ф. Толбухіна вийшли на територію Запорізької області і звільнили її східні райони.

Перші населені пункти Запорізької області, які межували з Донбасом, радянські війська звільнили 14 вересня 1943 року. 20 вересня звільнено Комишуваху, 22 вересня – Красноармійськ (нині м. Вільнянськ). Наприкінці вересня радянські війська вийшли на підступи до Запоріжжя, але далі наступ на місто тимчасово призупинився. Німці не збиралися здавати місто без бою, тому до вирішального штурму необхідно було добре підготуватися.

Запоріжжя займало значне місце у планах німецького командування. Це було викликано як промисловим значенням міста, так і його важливим розташуванням зі стратегічної точки зору. Для оборони Запоріжжя німці створили так званий Запорізький плацдарм, який став частиною системи німецьких оборонних споруд, яка отримала назву Східного валу. Він проходив по Дніпру через Запоріжжя, далі повертав на південь до Мелітополя і по річці Молочній доходив до Азовського моря. Східний вал керівництво нацистської Німеччини оголосило неприступною фортецею на шляху наступаючих радянських військ.

Німецьке командування розуміло, що, втративши Запоріжжя, воно не зможе втримати Кривий Ріг, Марганець, оборонну лінію «Вотан» під Мелітополем, яка перекривала дорогу на Крим. Загалом втрата німецькими військами Запоріжжя могла значно ускладнити оборону Східного валу. Німці ж розраховували не лише зупинити радянські війська біля Східного валу, але і знекровити їх, для того щоб у подальшому перейти у вирішальний контрнаступ. Саме у майбутньому контрнаступі мали відіграти велику роль ті плацдарми, які німці планували утримати на лівому березі Дніпра.

Розуміючи значення утримання Запоріжжя, місто кілька разів відвідав А. Гітлер. До того ж до середини вересня саме у Запоріжжі знаходилось командування групи армій „Південь” на чолі з одним з найбільш талановитих німецьких полководців Е. Манштейном.

Запорізький плацдарм було добре підготовлено до оборони. Майже рік тут будувались оборонні рубежі. Оборонні укріплення тут мали два обводи. Перший починався за 14 км до міста. Кожна з трьох ліній траншей мала доти. Протитанковий рів шириною 5–6 м і глибиною 3–4 м оперізувала дротяна загорожа, за якою тягнулися мінні поля. Внутрішній оборонний рубіж був насичений залізобетонними вогневими точками, замаскованими мінометними та артилерійськими позиціями, ходами сполучення з металевим перекриттям. Споруди в міській смузі були пристосовані до тривалої оборони. Всередині міста були створені три оборонні рубежі. Загальна довжина збудованого німцями на підступах до Запоріжжя укріпленого району сягала 40 км , ширина - 18-25 кілометрів.

Ось як згадував про укріплення Запорізького плацдарму майбутній Маршал Радянського Союзу В. Чуйков: „Майже за рік німецьке командування створило зовнішній обвід, що складався з ряду опорних пунктів, прикритих безперервною лінією протитанкових і протипіхотних перешкод, проміжні опорні пункти між зовнішніми і внутрішніми обводами...

По всій довжині передній край зовнішнього обводу був прикритий протитанковим ровом трапецеїдального перерізу.

Глибина і ширина протитанкових ровів трикутного перерізу від 3,5 до 5-6 м. При глибині 5-6 м деякі ділянки рову були приблизно на метр заповнені водою. Таким чином, рови були не тільки протитанковими, але й серйозними протипіхотними перешкодами. На танконебезпечних напрямках протитанкові рови були підсилені мінними полями. Міни розташовувалися в шаховому порядку в чотири ряди.

Система фортифікаційного обладнання зовнішнього обводу будувалася з розрахунком на тривалий опір. Укриття для особового складу були споруджені з міцних матеріалів, прикриті настилами, що захищали від вогню гармат середніх калібрів і від прямого попадання дрібних авіабомб. Вогневі засоби розміщувалися таким чином, що можна було вести косоприцільний вогонь вздовж фасів рову. Підсилені вогневі точки, дзоти, бронековпаки вимагали застосування якнайсильніших засобів руйнування.”

Для оборони Запоріжжя ворог терміново стягував війська з різних ділянок фронту. Лише у першій лінії оборони повинні були захищатися три піхотні дивізії. За ними розташовувалися рухомі резерви, до яких входив танковий корпус у складі двох танкових, однієї моторизованої і однієї кавалерийської дивізії СС. Загалом німецьке командування зосередило на плацдармі 35 тисяч солдат та офіцерів, близько 600 гармат та мінометів, 200 танків та штурмових гармат. Однак все це не змогло зупинити наступ Червоної армії.

У боях за визволення Запоріжжя приймали участь війська 12-ї армії генерал-майора О. Данилова, 8-ї гвардійської армії В. Чуйкова (це була колишня 62-а армія, яка захищала Сталінград) і 3-ї гвардійської армії Д. Лелюшенка, 23-й танковий і 1-й гвардійський механізований корпуси, повітряне прикриття штурмуючих військ здійснювала 17-а повітряна армія під командуванням В. Судця.

Перша спроба прорвати німецьку оборону на Запорізькому плацдармі була здійснена вже 1-2 жовтня 1943 року. Однак цього разу німецьким військам вдалося утримати свої позиції. Почалася підготовка нового штурму. Радянське командування поспішало. Наступ на Запоріжжя відновився 10 жовтня і вже не припинявся до повного визволення лівобережної частини міста.

Вирішальний наступ радянських військ на Запоріжжя розгорнувся в ніч з 12 на 13 жовтня 1943 року. Несподівано для німців радянські війська завдали удару силами 8-ї гвардійської армії генерала В. Чуйкова, у битві за Запоріжжя настав злам.

У ніч з 13 на 14 жовтня розпочався штурм вже безпосередньо міста. Цього разу німецьке командування також вдалося захопити зненацька. Великі нічні бої досить часто відбувалися на радянсько-німецького фронті. Однак бої за Запоріжжя стали прикладом першого нічного штурму великого міста силами кількох армій.

Після потужної артилерийської підготовки в атаку на ворожі позиції пішли радянські танки з включеними фарами. На броні танків розташовувались десантники. На світанку 14 жовтня радянські війська війська вийшли на околиці міста. Окремі підрозділи увірвались на міські вулиці і вели там бій.

Першими до міста увірвались танкісти 39-ї танкової бригади та бійці 59-ї гвардійської стрілецької дивізії. Танк лейтенанта Миколи Яценка першим прорвався до міста, екіпаж танку знищив 4 ворожих танки, кілька вогневих точок, понад 100 гітлерівців, захопив міст через р. Мокру Московку. Важко поранені танкісти до останньої хвилини вели вогонь по гітлерівцям. За проявлену мужність М. Яценку посмертно було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. У 1960 р. у Запоріжжі на площі Радянській було встановлено пам ' ятник героям-танкістам – танк Т-34 на високому гранітному постаменті. Одна з вулиць міста названа іменем М. Яценка.

У другій половині дня 14 жовтня 1943 року сильно укріплений Запорізький лівобережний плацдарм, на який німці покладали великі надії, перестав існувати. У лівобережній частині міста не залишилось жодного ворожого солдата.

Це була не рядова подія в перебігу війни. У результаті німці втратили ключовий плацдарм, з якого збиралися контратакувати радянські війська на Лівобережжі.

У ході боїв за місто ворог втратив понад 23 тисячі солдат і офіцерів, 160 танків і самохідних гармат, 430 гармат і мінометів, багато іншої бойової техніки. Це був перший успішний приклад нічного танкового штурму великого міста. Пізніше цей досвід був використаний при штурмі Зеєлівських висот під час взяття Берліну.

Батьківщина гідно оцінила подвиг радянських військ при визволенні Запоріжжя. 31 з'єднанню та частині, які особливо відзначились у цих боях, була присвоєна почесна назва «Запорізьких». Тисячі воїнів Радянської армії були нагороджені, десятки з них стали Героями Радянського Союзу. Серед них санінструктор В. Гнаровська, командир танкового взводу М. Яценко, командир стрілецького взводу гвардії молодший лейтенант Д. Стефанов, льотчик капітан Г. Несмашний, кулеметник рядовий В. Авраменко.

14 жовтня радянські війська визволили лівобережну частину Запоріжжя. Однак Запоріжжя ще достить довго продовжувало залишатися фронтовим містом. Розгромлені на лівобережжі німецькі війська закріпились на правому березі Дніпра та о. Хортиця. Лівобережна частина міста знаходилась під постійним артилерійським обстрілом.

22 жовтня підрозділи Червоної армії форсували Дніпро в районі між нинішньою площею Фестивальною і балкою Капустяною і зав 'язали бо ї на о. Хортиця. Через добу у п і вн і чн і й частин і острова закр і пився ще один десант.

Перед частинами 12-ї армії було поставлене завдання – взяти о. Хортицю, захопити плацдарм на правому березі північніше міста і завадити німцям знищити Дніпрогес. В ніч з 25 на 26 жовтня 1943 р. 60-а, 203-я, 244-а гвардійські стрілецькі дивізії форсували Дніпро біля греблі ГЕС, захопили плацдарм на правому березі.

Тоді ж вдалося врятувати від повного знищення Дніпровську ГЕС. Німці підірвали будівлю станції та підготували греблю Дніпрогесу до вибуху. Знищити греблю німцям завадили радянські розвідники та сапери. Командування фронтом доручило врятувати греблю воїнам 203-ї, 244-ї дивізій, 19-го окремого гвардійського батальону мінерів. Виконати важливе завдання зголосилися добровольці під командуванням гвардії капітана М. Сошинського. Під прицільним вогнем противника вони змогли знайти і знешкодити дріт, який вів до вибухівки. Для увічнення пам'яті бійців, які загинули у боях за греблю, на могилі Невідомого солдата біля головного входу до гідростанції споруджено пам'ятник.

Плацдарми на правому березі Дніпра і на о. Хортиця мали велике значення для остаточного звільнення Запоріжжя. Головна їх роль полягала в тому, що вони відтягнули на себе значні сили німців. У результаті ворог був змушений послабити оборону інших ділянок правого берега. Виходячи з цього радянське командування визначило місце для головного удару.

Наприкінці листопада 1943 року війська 6-ї армії форсували Дніпро біля села Розумовки, яке знаходилось південніше Запоріжжя. 25 листопада 1943 року поблизу Розумовки закріпилися перші підрозділи Червної Армії. 60-а гвардійська дивізія й окремі полки ще двох стрілецьких дивізій протягом місяця утримували плацдарм, відбиваючи шалені атаки гітлерівців. В окремі дні німці кидали в бій по декілька полків, кожен з яких підтримували 20-30 танків. Однак, не зважаючи на це, захисники плацдарму не відступили. 43 з них отримали звання Героя Радянського Союзу.

Плацдарми на північ і південь від Запоріжжя вистояли і почали розширюватися. На правий берег висаджувалися свіжі сили. У результаті виникла загрозлива для німецьких військ ситуація. Удари з плацдармів загрожували німцям оточенням.

Під загрозою оточення в ніч з 29 на 30 грудня 1943 року німецькі війська відступили з правобережної частини міста. Запоріжжя було остаточно звільнене, період окупації завершився.

Джерело: http://www.meria.zp.ua

---

Додано: адміністратор

 м. Київ
Активність: 75283
Популярність: 465538

1 жовтня - День людини похилого віку

ВИХОВНА ГОДИНА : «1 жовтня – День людини похилого віку»

Тема:  «1 жовтня – День людини похилого віку»

Мета: виховувати повагу до людей похилого віку, любов і шану до бабусь і дідусів, увагу до одиноких, самотніх жителів, почуття  доброти та милосердя.

На дошці напис:

Кажуть , юність живе лиш майбутнім,

Кажуть, зрілість цінує лиш мить.

Тільки старість живе незабутнім,

Тим, чого не вернуть, не спинить.

Є закони природи незмінні

Для людей, для птахів, для тварин.

Ви простить нас байдужих, ми винні,

Будем  ми ще старими, як ви.

Вчитель. Ніби щось надломилось у цьому світі, бо черствіють наші душі, ми не відчуваємо чужого болю, забуваємо про те, що старість обов»язково прийде і  до кожного з нас.

         Здається, старість – далеко. Ми живемо, у нас є хліб і до хліба. І ми впевнені, що вічно житимемо на планеті Молодість. Хоча в свій час кожен з нас залишаючись жителем Землі ступить на планету Старість. Час там протікає повільно – з довгими безсонними ночами.

         Люди з цієї планети сприймають життя по- іншому: живуть більше в минулому, ніж у теперішньому.  Старість … За енциклопедичним словником старість – це «віковий період від 75 до 90 років».

         Людей похилого віку в Україні близько 2-х мільйонів. Така вже доля зрілих людей- залишатися у чотирьох стінах зі своїми проблемами, хворобами, переживаннями.

         Знали б ви, як вони чекають, щоб хто-небудь завітав до них.

Учень.               Живе одинока людина.

Живе одинока людина,

Чому ж ми проходимо мимо?

Живе одинока людина,

Ніким у житті не любима.

І серце у неї відкрите.

Для ласки людської й привіту,

Печальним льодком оповите,

Віддалена горем від світу.

Чому ж ми не прийдемо в хату,

Її не покличем з собою?

І буде одна вікувати

Людина з своєю журбою.

Нам легше, бо ми не самотні,

Ходімо ж до неї в світлицю!

І серце людини з безодні

Полине за нами, як птиця.

Вчитель. Ми, онуки, бувши малими, часто забігали до своїх бабусь і дідусів, щоб почути казку. Ось почута в автобусі розмова.

         Молода мама з дівчинкою їхали в село. Поруч із ними сиділа літня жінка і запитала:

Куди, доню, їдеш?

По бабусині казки.

А ти любиш свою бабусю?

А хіба бабусю можна не любити?

Щасливі ті літні люди, які мають люблячих дітей та онуків і оточені їхньою увагою.

        Люди старшого покоління пережили багато випробувань у своєму житті, не завжди доля до них посміхалася.

Учень.                 Бабусина доля –

                           Як ота тополя,

                           Що посеред степу

                           В небо порина.

                           Вітер гне тополю,

                           Заметілі в полі ,-

                            Так біліє в бабці сивина.

                            Бабусина доля -

                           Як в степу тополя,

                            А над нею – небо,

.

Вчитель. На превеликий жаль, є люди на перший погляд виховані, культурні та насправді байдужі до чужої біди і навіть забувають дорогу до рідного дому, де їх чекають батьки.

Учень.                   

А баби хата – домовина,

А баби хата – мов труна.

Померла баба Катерина

І третій день лежить вона.

Пообіч баби білі руки,

Як дві обрублені струни…

Є в баби четверо онуків,

Одна дочка і два сини.

Міста далекі заманили,

Їх в ситий затишок квартир,

А в баби хата, як могила,

Немов забутий монастир.

Нема сльози кому зронити,

Лиш сад за вікнами поник.

І баби ангел-хоронитель

Склав крила скорбно під рушник.

Сусіда вийшов, гладить вуса,

Не розуміє в чому річ:

Чому це в Катрі кляті гуси

В дворі ночують третю ніч?

Покіль село стелилось спати,

Світили вікна замість свіч…

Ой що ж вам, хлопці в трьох кімнатах,

Ой що ж вам сниться третю ніч?

Це ж ваша хата – домовина

Сумую тяжко в самоті,

Це ж ваша ненька-сиротина

Одна у смерті як в житті.

Учитель. Коли людина самотня і за нею нікому доглянути, це одна справа. Коли ж діти відмовляються від своїх старших батьків, це – жах.

Учень.                   Виглядала мати із вікна,

Поглядала мати на дорогу.

Другий поверх.

Мовчазна стіна не розділить

Радість чи тривогу
Старість подивляється на шлях –

Бо це зосталось тільки й світу…

Привезли сюди на «Жигулях»

Позавчора рідні її діти.

Тут, мовляв, їй буде веселіш

(От сиди, стара, і веселись).

Від думок – полинуло гіркіш:

Рідні діти матері зреклись.

Хворе серце плаче по ночах,

Та не шле проклін до їх порогу.

Озовись надією в очах,

Гомінка натруджена дорого! ..

Вчитель. Ось послухайте ще одну сумну історію про байдужість до найрідніших людей, яку переповідає Василь Сухомлинський у своєму оповіданні «Дерев’яний лелека».

         В одному селі жили собі чоловік і жінка. Був у них маленький син Сергійко. Був у чоловіка і

батько -  Сергійків дідусь. Жив він у комірчині, яку йому відвели. Наближались Сергійкові іменини: йому виповнювалось п’ять років. Батько і мати вирішили влаштувати вечір. Запросили багатьох гостей. Голову колгоспу і бригадира. Сусідів запросили.

        Тільки Сергійкового дідуся забули запросити. А він уже давно готував онукові подарунок. Вирізав із дерева лелеку.

        Ось уже й вечір почався. Сходяться гості, подарунки приносять. Тільки дідусь сидить на ліжку в своїй комірчині. Перед ним на столі стоїть дерев’яний лелека, підняв голову і дивиться у вікно своїм чорним оком, немов би прислухається до музики, що лунає із сусідньої кімнати.

        Так і знайшли його вранці… Схилився на подушки, задивлений на лелеку, сумний, непорушний, а в очах – захололі краплини сліз.

        А на столі стояв дерев’яний лелека і дивився у вікно.

Вчитель. До батьків Сергійка, до дітей бабусі з будинку перестарілих та до інших, їм подібних, ми звертаємося зі словами.

Учень.                          Не говори про доброту,

Коли сам нею не сяєш,

Коли у радощах витаєш,

Забувши про чужу біду.

Бо доброта не тільки те,

Що обіймає тепле слово,

В цім почутті така основа,

Яка з глибин душі росте.

Коли її не маєш ти,

То раниш людяне в людині,

Немає вищої святині,

Як чисте сяйво доброти.

Вчитель. Наша народна мораль різко засуджує таких пустоцвітів, що цураються батьків, ще великий Кобзар писав:

«… Хто матір забуває,

Того  Бог  карає,

Чужі люди цураються,

В хату не пускають.

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому».

Вчитель. Допомоги потребують літні люди, які вже не мають сили працювати на городі, по господарству. Кожен із вас повинен зайняти таку життєву позицію, яка б приносила користь не тільки собі , а й людям. Проживає, скажімо, поряд із вами літня людина , допоможіть їй , просто, без всілякої винагороди, і ваше добро засвітить вогник вдячності, такий, що зігріває й вашу душу, і ви відчуєте, що день не пройшов  марно. Але, на жаль,іноді ми навіть у своїй хаті не помічаємо, що увага потрібна близьким людям.

Підсумок

 Вчитель. На жаль, час невпинний, і наші рідні,  доживши до певного віку, повільно ідуть із життя, заповідаючи нам жити по совісті. Хочеться вірити , що ніхто з вас не забуде своїх батьків, бабусь, дідусів тоді, коли до них прийде старість, бо ж усі ми повинні пам»ятати, що вона прийде до кожного з нас.

День матери