Про мене

Загальний стаж педагогічної діяльності: 15 років.
Освіта: спеціаліст,Одеський державний педагогічний Інститут,факультет педагогіки та методики виховної роботи,1979 рік.

мої діти

мої діти

неділя, 9 жовтня 2016 р.

1 жовтня - День людини похилого віку

ВИХОВНА ГОДИНА : «1 жовтня – День людини похилого віку»



Тема:  «1 жовтня – День людини похилого віку»

Мета: виховувати повагу до людей похилого віку, любов і шану до бабусь і дідусів, увагу до одиноких, самотніх жителів, почуття  доброти та милосердя.
На дошці напис:
Кажуть , юність живе лиш майбутнім,
Кажуть, зрілість цінує лиш мить.
Тільки старість живе незабутнім,
Тим, чого не вернуть, не спинить.
Є закони природи незмінні
Для людей, для птахів, для тварин.
Ви простить нас байдужих, ми винні,
Будем  ми ще старими, як ви.
Вчитель. Ніби щось надломилось у цьому світі, бо черствіють наші душі, ми не відчуваємо чужого болю, забуваємо про те, що старість обов»язково прийде і  до кожного з нас.
         Здається, старість – далеко. Ми живемо, у нас є хліб і до хліба. І ми впевнені, що вічно житимемо на планеті Молодість. Хоча в свій час кожен з нас залишаючись жителем Землі ступить на планету Старість. Час там протікає повільно – з довгими безсонними ночами.
         Люди з цієї планети сприймають життя по- іншому: живуть більше в минулому, ніж у теперішньому.  Старість … За енциклопедичним словником старість – це «віковий період від 75 до 90 років».
         Людей похилого віку в Україні близько 2-х мільйонів. Така вже доля зрілих людей- залишатися у чотирьох стінах зі своїми проблемами, хворобами, переживаннями.
         Знали б ви, як вони чекають, щоб хто-небудь завітав до них.
Учень.               Живе одинока людина.
Живе одинока людина,
Чому ж ми проходимо мимо?
Живе одинока людина,
Ніким у житті не любима.
І серце у неї відкрите.
Для ласки людської й привіту,
Печальним льодком оповите,
Віддалена горем від світу.
Чому ж ми не прийдемо в хату,
Її не покличем з собою?
І буде одна вікувати
Людина з своєю журбою.
Нам легше, бо ми не самотні,
Ходімо ж до неї в світлицю!
І серце людини з безодні
Полине за нами, як птиця.
Вчитель. Ми, онуки, бувши малими, часто забігали до своїх бабусь і дідусів, щоб почути казку. Ось почута в автобусі розмова.
         Молода мама з дівчинкою їхали в село. Поруч із ними сиділа літня жінка і запитала:
Куди, доню, їдеш?
По бабусині казки.
А ти любиш свою бабусю?
А хіба бабусю можна не любити?
Щасливі ті літні люди, які мають люблячих дітей та онуків і оточені їхньою увагою.
        Люди старшого покоління пережили багато випробувань у своєму житті, не завжди доля до них посміхалася.
Учень.                 Бабусина доля –
                           Як ота тополя,
                           Що посеред степу
                           В небо порина.
                           Вітер гне тополю,
                           Заметілі в полі ,-
                            Так біліє в бабці сивина.
                            Бабусина доля -
                           Як в степу тополя,
                            А над нею – небо,
.
Вчитель. На превеликий жаль, є люди на перший погляд виховані, культурні та насправді байдужі до чужої біди і навіть забувають дорогу до рідного дому, де їх чекають батьки.
Учень.                   
А баби хата – домовина,
А баби хата – мов труна.
Померла баба Катерина
І третій день лежить вона.
Пообіч баби білі руки,
Як дві обрублені струни…
Є в баби четверо онуків,
Одна дочка і два сини.
Міста далекі заманили,
Їх в ситий затишок квартир,
А в баби хата, як могила,
Немов забутий монастир.
Нема сльози кому зронити,
Лиш сад за вікнами поник.
І баби ангел-хоронитель
Склав крила скорбно під рушник.
Сусіда вийшов, гладить вуса,
Не розуміє в чому річ:
Чому це в Катрі кляті гуси
В дворі ночують третю ніч?
Покіль село стелилось спати,
Світили вікна замість свіч…
Ой що ж вам, хлопці в трьох кімнатах,
Ой що ж вам сниться третю ніч?
Це ж ваша хата – домовина
Сумую тяжко в самоті,
Це ж ваша ненька-сиротина
Одна у смерті як в житті.
Учитель. Коли людина самотня і за нею нікому доглянути, це одна справа. Коли ж діти відмовляються від своїх старших батьків, це – жах.
Учень.                   Виглядала мати із вікна,
Поглядала мати на дорогу.
Другий поверх.
Мовчазна стіна не розділить
Радість чи тривогу
Старість подивляється на шлях –
Бо це зосталось тільки й світу…
Привезли сюди на «Жигулях»
Позавчора рідні її діти.
Тут, мовляв, їй буде веселіш
(От сиди, стара, і веселись).
Від думок – полинуло гіркіш:
Рідні діти матері зреклись.
Хворе серце плаче по ночах,
Та не шле проклін до їх порогу.
Озовись надією в очах,
Гомінка натруджена дорого! ..
Вчитель. Ось послухайте ще одну сумну історію про байдужість до найрідніших людей, яку переповідає Василь Сухомлинський у своєму оповіданні «Дерев’яний лелека».
         В одному селі жили собі чоловік і жінка. Був у них маленький син Сергійко. Був у чоловіка і
батько -  Сергійків дідусь. Жив він у комірчині, яку йому відвели. Наближались Сергійкові іменини: йому виповнювалось п’ять років. Батько і мати вирішили влаштувати вечір. Запросили багатьох гостей. Голову колгоспу і бригадира. Сусідів запросили.
        Тільки Сергійкового дідуся забули запросити. А він уже давно готував онукові подарунок. Вирізав із дерева лелеку.
        Ось уже й вечір почався. Сходяться гості, подарунки приносять. Тільки дідусь сидить на ліжку в своїй комірчині. Перед ним на столі стоїть дерев’яний лелека, підняв голову і дивиться у вікно своїм чорним оком, немов би прислухається до музики, що лунає із сусідньої кімнати.
        Так і знайшли його вранці… Схилився на подушки, задивлений на лелеку, сумний, непорушний, а в очах – захололі краплини сліз.
        А на столі стояв дерев’яний лелека і дивився у вікно.
Вчитель. До батьків Сергійка, до дітей бабусі з будинку перестарілих та до інших, їм подібних, ми звертаємося зі словами.
Учень.                          Не говори про доброту,
Коли сам нею не сяєш,
Коли у радощах витаєш,
Забувши про чужу біду.
Бо доброта не тільки те,
Що обіймає тепле слово,
В цім почутті така основа,
Яка з глибин душі росте.
Коли її не маєш ти,
То раниш людяне в людині,
Немає вищої святині,
Як чисте сяйво доброти.
Вчитель. Наша народна мораль різко засуджує таких пустоцвітів, що цураються батьків, ще великий Кобзар писав:
«… Хто матір забуває,
Того  Бог  карає,
Чужі люди цураються,
В хату не пускають.
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому».
Вчитель. Допомоги потребують літні люди, які вже не мають сили працювати на городі, по господарству. Кожен із вас повинен зайняти таку життєву позицію, яка б приносила користь не тільки собі , а й людям. Проживає, скажімо, поряд із вами літня людина , допоможіть їй , просто, без всілякої винагороди, і ваше добро засвітить вогник вдячності, такий, що зігріває й вашу душу, і ви відчуєте, що день не пройшов  марно. Але, на жаль,іноді ми навіть у своїй хаті не помічаємо, що увага потрібна близьким людям.




Підсумок
 Вчитель. На жаль, час невпинний, і наші рідні,  доживши до певного віку, повільно ідуть із життя, заповідаючи нам жити по совісті. Хочеться вірити , що ніхто з вас не забуде своїх батьків, бабусь, дідусів тоді, коли до них прийде старість, бо ж усі ми повинні пам»ятати, що вона прийде до кожного з нас.


Немає коментарів:

Дописати коментар