Урочиста лінійка до Дня Збройних сил України

Урочиста лінійка до Дня Збройних сил України

 Мета : виховувати патріотичні почуття, причетність і відповідальність за все, що відбувається в країні, вдячність тим, хто віддав за неї життя, формувати активну громадянську позицію школярів.

Демонстрування відеоролика «Про Збройні сили України»

Учень. Збройні сили України — військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності.

Учень. Збройні сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України , також беруть участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом.

Учень. Після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України, вона успадкувала від СРСР одне з найпотужніших угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та відносно сучасними зразками озброєння та військової техніки.

Учень. Довгим і тернистим шляхом йшла Україна до дня своєї самостійності. Багато випробувань та негараздів випало на долю українців у боротьбі за свободу та незалежність. І завжди в цій боротьбі поруч із народом йшов воїн-солдат.

Учень.24 серпня 1991 року Україну було проголошено незалежною державою. Перш за все настала потреба створення національної армії, армії держави, яка отримала незалежність і лише стала на шлях свого відродження та розвитку.6 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон “Про Збройні Сили України”. Саме ця подія і стала підставою для офіційного встановлення свята — Дня Збройних сил України.

Учень. 15 років, які минули з того дня, вже стали надбанням історії. Протягом цих років Збройні сили України пройшли непростий шлях становлення і сьогодні є гарантом забезпечення захисту суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості нашої держави.

Учень. На ті роки припадає реалізація ядерного роззброєння України. Воно є однією із найзначніших історичних подій, оскільки вперше в історії людства держава добровільно відмовилась від володіння ядерною зброєю. На 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.

Учень. З березня 2014 року наша країна знаходиться в стані неоголошеної війни. Багато страждань випало на долю нашого народу за цей час, але він проявив свій незламний дух. Сьогодні на Сході України йдуть військові дії, точаться криваві бої. Там вирішується доля і майбутнє України. Весь народ нашої держави об'єднався нині проти російського агресора. Сили АТО намагаються протистояти терористам. На полі битви — захисники, воїни.

Учень. Вони мужні, сміливі, хоробрі. Не шкодуючи власного життя, захищають неньку Україну. Це бійці, що зі зброєю в руках захищають крихкий кордон України, лікарі, які в мирний час повертають поранених в АТО з того світу, волонтери, на плечах яких тримається наша армія.

Учень. В результаті бойових дій за даними ООН на квітень 2-15 року в Україні загинули понад 6116 людей, ще 15 тисяч 474 людини отримали поранення. Солдати добровольчих загонів та регулярної армії віддали життя за кожного з нас !

Учень. Дані про загиблих і поранених є приблизними — реальні цифри можуть виявитися значно вищими, оскільки сотні людей вважаються зниклими безвісти, а сотні тіл ще не опізнані. Солдати добровольчих загонів та регулярної армії віддали життя за кожного з нас .

Виходить дівчина в українському костюмі, читає вірш В.Сосюри «Свіча».

Хвилина мовчання. Звучить «Реквієм» Моцарта

Учень. Наш навчальний заклад не лишився осторонь тих непростих подій, що відбуваються у нашій державі. Постійно проходять акції “Лист пораненому”, “Лист воїни АТО”, “Діти — воїнам АТО». Учні написали тисячі листів, збирали гроші, продукти для воїнів АТО та пораненим бійцям у шпиталь.

Також у нашій школі, було організовано та проведено «Покровський ярмарок». Більшість учнів прийняли активну участь у ярмарку. Загальна сума зібраних коштів 1 081 гривня. За ці гроші придбали теплі шерстяні рукавиці нашим воїнам.

Учитель. А завершити наш урок патріотизму хотілось би словами Володимира Сосюри, який народився і виріс на Донбасі:

Любить Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води,

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди !

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її, вічно живу і нову,

І мову її солов'їну...

Для нас вона в світі єдина, одна

В просторів солодкому чарі...

Вона у зірках і в вербах вона,

І в кожному серця ударі...

Демонстрування відеоролика «Україна моя»

“Патріотичне виховання дітей з особливостями психофізичного розвитку.”

Виступ на метод об'єднанні вихователя 6-А Степанової З.О. За темою : “Патріотичне виховання дітей з особливостями психофізичного розвитку.”

Патріотичне виховання є складовою загального виховного процесу підростаючого покоління. Воно формується на прикладах історії становлення Української державності, українського козацтва, героїки визвольного руху, досягнень у галузі політики, освіти, науки, культури і спорту.

Патріотичне виховання в класі здійснюється на всіх етапах навчання, забезпечує всебічний розвиток, гармонійність і цілісність особистості, розвиток її здібностей та обдарованість, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності і культури, виховання громадянина України, здатного до самостійного мислення, суспільного вибору і діяльності, спрямованої на процвітання України.

Напрямками роботи в 6-А класі дітей з особливостями психофізичного розвитку з патріотичного виховання є:

−    формування патріотизму, відповідальності за долю нації, держави;

− виховання розуміння високої цінності українського громадянства, внутрішньої потреби бути громадянином України;

−    формування поваги до Конституції України, державної символіки: Герба, прапора, Гімну України;

−    збереження і продовження українських культурно - історичних традицій;

−  виховання шанобливого ставлення до рідних святинь, української мови, історії;

−  формування національної  свідомості, людської гідності, любові до рідної землі, родини, народу;

−  формування  соціальної  активності;

−  виховання правової культури особистості;

− формування  й  розвиток духовно-моральних і загальнолюдських цінностей;

−  формування в  учнів потреби до праці  як першої життєвої необхідності, високої цінності й головного способу досягнення життєвого успіху;

− сприяння розвитку фізичного, психічного та  духовного здоров’я, задоволення естетичних та культурних потреб особистості;

− виховання здатності протидіяти проявам аморальності, правопорушень, бездуховності, антигромадській діяльності.

В рамках національно – патріотичного виховання в школі проводяться години інформації : до Дня Перемоги ,  до Дня вшанування учасників бойових дій в Афганістані,  до Дня українського козацтва,  до Дня Соборності України, до Дня інтеграції; до Дня захисника Вітчизни, до Дня Чорнобильської трагедії ("Дзвони Чорнобиля"), до Дня скорботи і вшанування пам’яті    жертв війни в Україні, до Дня партизанської слави, до Дня пам’яті жертв голодомору ("Запали свічку").

Виховати громадянина означає підготувати підростаючу особистість до участі в розв’язанні начальних і перспективних завдань держави, до управління її справами і виконання функції громадського діяча та захисника Батьківщини. Для цього потрібно сформувати в нього комплекс особистісних якостей і рис характеру, що є основою специфічного способу мислення та спонукальною силою дій, вчинків, поведінки. І саме тому учні класу приняли участь у національно-патріотичної акції на о.Хортиця.

Сприяють вихованню почуття патріотизму, глибокої любові до рідного краю шевченківські літературні свята, які стали традиційними у школі.

Реалії сьогодення визначили новий напрям волонтерської роботи –  психологічна та моральна підтримка воїнів Збройних Сил України, допомога родинам, що були вимушені покинути свої домівки. Учні взяли участь у всеукраїнській  акції  «Лист солдату», міській акції «Новорічний подарунок бійцю».

 Також учениці Іваїхненко А.,Ковальова О. Брали участь у виставці образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва «Мій рідний край», «Ми українці» і зайняли 1 та 3 місце.

Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. На Україні завжди панував культ родини, культ рідної домівки, культ глибокої пошани до батьків та свого роду. Але зараз все помітнішими стають прояви родинної кризи.

Виховні ідеали — найважливіші компоненти духовності кожної особистості й усього народу. Наш народ має особливий ідеал Людини. Необхідно, щоб кожен знав і наслідував національні ідеали, бо нашому народу сотні років загрожувала небезпека втратити свою національність.

Наш народ споконвіку культивував лицарські традиції виховання, на них формувалась еліта нації, яка завжди боролася за свободу та незалежність держави. Реалізації концепції національно-патріотичного виховання молоді сприяє й  козацька педагогіка, головна  мета якої  полягає у плеканні в родині, школі, громадському житті козака-лицаря — палкого патріота, мужнього громадянина незалежної України, захисника рідної землі з яскраво вираженою національною свідомістю, самосвідомістю, високим рівнем моралі й духовності. У виховній системі класу активно використовуються елементи козацької педагогіки.Діти відвідують заняття по “Спасу”.

З метою поширення знань серед учнів про козацький національно-визвольний рух, про заслуги козаків у боротьбі з чужоземними загарбниками проводяться : конкурс патріотичної пісні.

Козацька педагогіка  передбачає виховання працелюбності у дітей.

   Отже, у виховній системі роботи школи  було і залишається пріоритетним національно-патріотичне виховання з використанням сімейної та козацької педагогіки. 

Виховна година до Дня Соборності України

Мета: Поглибити знання учнів про історію виникнення свята Соборності України. Пригадати ст. 20 Конституції України. Ознайомити з цікавими фактами про Україну. Виховувати патріотичні почуття та повагу до державної атрибутики. Викликати інтерес до вивчення історії України.
Обладнання: Державна символіка, Конституція України
Хід виховної години
Це свято відзначаємо щороку в день проголошення Акту возз'єднання Української Народної Республіки й Західно-Української Народної Республіки, що відбулося в 1919 році. Офіційно в Україні День Соборності відзначається з 1999 року.
Історія свята
У тяжкій і тривалій боротьбі за національне визволення, утвердження власної державності наш народ не раз переживав як гіркі, так і радісні події.
Одна з таких сторінок нашого минулого - боротьба українського народу за соборність своїх земель.
Так вже розпорядилась історія, що упродовж століть наш народ та землі України були розрізнені, належали до інших держав: Російської імперії, Польщі, Австро-Угорщини. Тож споконвічною мрією українців було об'єднання розрізнених частин України в межах однієї держави. Західноукраїнські землі входили до складу Австро-Угорщини, але, на відміну від східних земель, тут українці мали ряд політичних свобод і всебічно розвивали культурне та громадсько-політичне життя.
З початком Першої світової війни у Галичині було створено Головну Українську Раду (пізніше - Загальна Українська Рада), яка відстоювала інтереси українців. Євген Петрушевич, Євген Левицький, Кость Левицький, Семен Вітик - одні з перших виступили з ідеєю соборності України. На їх думку, ця дія відповідала б найвищому ідеалові української нації. У численних їх промовах відкрито пропагувались ідеї злуки всіх українських земель. 9 жовтня 1918 р. на засіданні австрійського парламенту майбутній глава уряду ЗУНР К.Левицький висловив загальне прагнення галицького народу до Києва. 20 жовтня 1918 р. на багатотисячній маніфестації у Львові відомий західноукраїнський політичний і громадський діяч С.Вітик закликав до негайної злуки з Великою Україною.
Підвищений інтерес до соборності серед громадсько-політичних діячів Галичини був невипадковий. Передбачаючи швидкий занепад Австро-Угорщини, українці боялися, щоб Галичина не відійшла до складу Польщі. Тому 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів українських земель у складі Австро-Угорської імперії, на якому було створено Українську Національну Раду. З'їзд від імені Ради видав постанову, яка окреслювала українську етнічну територію в Австрії та зазначала, що "...ця українська національна територія стає українською державою". На жаль, така заява не мала практичного значення, і важлива лише як вияв політичної думки і волі українців Галичини.
У середині листопада 1918 р. Австро-Угорська імперія розпалась під впливом революційних подій у країні. І вже 1 листопада війська Української Національної Ради захопили Львів, проголосивши створення Української держави. А 13 листопада за новоутвореною державою закріпилася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Тож одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було об'єднання усіх українських земель в одну державу. Але поки гетьман Павло Скоропадський володарював у Києві, ця мета була недосяжною.
Ситуація змінилася, коли на зміну гетьманату до влади прийшла Директорія, було відновлено Українську Народну Республіку та її закони. Як можна було сподіватись, Директорія поставилась дуже прихильно до ідеї соборності. Як наслідок ініціатори об'єднавчого руху представники Державного Секретаріату ЗУНР - Дмитро Левицький, Лонгин Цегельський, члени Директорії Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Панас Андрієвський, Федір Швець 1 грудня 1918 року підписали у Фастові передвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі. Обидва уряди зобов'язувалися в найкоротший час здійснити це об'єднання. Даний договір, викликавши схвалення українського загалу, став, по суті, першим і основним актом соборності. Після нього значно активізувалася боротьба за ідейно-політичну і територіальну консолідацію українців усіх земель. Перше рішення у цьому напрямі зробила Українська Національна Рада, яка 3 січня 1919 року одностайно прийняла ухвалу про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою.
Об'єднавчий рух, який наприкінці 1918 - початку 1919 року охопив майже всю Україну, досяг свого апогею і в двадцятих числах січня перемістився в столицю УНР. Київські видання друкували численні статті, інформації, інтерв'ю, присвячені об'єднанню українських республік.
Директорія і Рада Народних Міністрів призначили урочисте святкування об'єднання УНР і ЗУНР на 22 січня. Мабуть, це було не випадково, бо вказаний день збігався з річницею історичного IV Універсалу Центральної Ради, згідно з яким УНР проголошувалась самостійною, незалежною державою. Отже, він мав стати днем подвійного всенародного свята - Незалежності й Соборності.
І ось настав день, за який українці боролись упродовж багатьох століть. Уранці 22 січня біля святої Софії було велелюдно. Вхід з Володимирської  вулиці прикрашала тріумфальна арка з гербами історичних земель України. Під звуки оркестру крокували військові підрозділи. Урочистості розпочав заступник президента ЗУНР Лев Бачинський, який нагадав про традицію "одного нерозривного тіла" від Володимира Великого до "великих гетьманів". Держсекретар Лонгин Цегельський оголосив вірчу грамоту президії Української Національної Ради й передав її голові Директорії Володимиру Винниченку, який привітав галицьких делегатів, наголосивши на непересічному значенні Акта соборності. Представник Директорії Федір Швець виголосив великі слова:
"Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України - Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна - в одну Велику Україну…
Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу".
Усвідомлюючи суспільно-політичне значення цієї події, керівництво Директорії подбало, щоб прийняття Акту Злуки стало величною маніфестацією єднання східних та західних українських земель, днем народження єдиної незалежної соборної держави. Сценарій урочистостей розроблявся під керівництвом міністра освіти Івана Огієнка, а режисурою опікувався корифей українського театру Микола Садовський. Особливої значущості події надавала присутність усього керівництва УНР, представників ЗУНР, делегатів Трудового конгресу, духовенства, військової старшини, іноземних дипломатів та великої кількості людей.  Це була велика, урочиста, єдина в своєму роді історична маніфестація братерства українського народу. Вона не лише справила велике враження на всіх учасників, але й почала нову добу в житті народу. Ця заява єдності всього народу назавжди знищила штучно збудований фізичний і духовний кордон між його гілками. З того часу вже стали марними спроби наново поставити той штучний кордон. І в цьому велика заслуга творців Акту Соборності 22 січня 1919 року.
Таким чином, вперше за шістсот років був зроблений серйозний крок до об'єднання більшості етнічних українських земель в єдину державу.
На жаль, у тих складних внутрішньо- та зовнішньополітичних умовах так і не вдалося завершити об'єднання порізнених частин України. Вже через кілька місяців після проголошення об'єднання більшовики захопили Київ, Східну Галичину окупували поляки, Буковину - румуни, а Закарпаття - Чехословаччина. Велику шкоду соборності завдав і внутрішній стан українства: розкол на непримиренні політичні табори, міжпартійна і внутрішньопартійна боротьба, громадянська війна на Наддніпрянщині та ін.
Так, тоді, в 1919-му, Україна не змогла відстояти свою незалежність. Однак, незважаючи на невдале завершення об'єднання двох республік, значення Акта надзвичайно важливе, оскільки він наочно показав безперспективність спроб роз'єднати український народ, протиставити українців один одному, змусити їх служити чужим для них інтересам. Він став етапом становлення і розвитку української державності. Перший Президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський зазначав: "Які б тяжкі проби не судила переходити Україні й українському народові історична доля, які пертурбації не лежали б ще перед ними, великі часи Української Центральної Ради і її акти зостануться великою епохою їх розвою, твердою підставою національного будівництва".
Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українців. Справжню єдність народу у боротьбі за незалежність продемонструвала світові Україна 21 січня 1990 року. Так, знаменним етапом піднесення духу свободи став "живий ланцюг" між Києвом і Львовом, коли 21 січня 1990 року тисячі українців взялися за руки на згадку про проголошення Акту Злуки. Ось як описував ті події один із учасників: "Живий ланцюг справив на мене неповторне враження. Народ був у надзвичайному піднесенні, навкруги дзвеніли патріотичні пісні. Раз у раз лунали здравиці на честь українського народу. Над головами у височині витав дух свободи".
Ця акція прискорила розпад СРСР і здобуття національної незалежності, бо переконливо засвідчила духовну єдність східних і західних регіонів України. Утворення незалежної Української держави в 1991 році знаменувало початок якісно нового етапу в утвердженні суверенітету і соборності українських земель. Винятково важливим політико-правовим чинником на цьому шляху стали результати загальноукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, в ході якого за підтвердження Акта проголошення незалежності України висловилося 90,92 % виборців.
День Соборності України почали відзначати на державному рівні з 1999 року, коли був підписаний відповідний Указ Президента України. Згідно з цим документом 22 січня - день, коли був проголошений в 1919 році Акт Злуки, встановлено Днем Соборності України.
Ніби звертаючись до нас, один з творців Акту Злуки, державний секретар ЗУНР
Лонгин Цегельський говорив про день 22 січня: "Це така дата, що її виучувати
будуть напам'ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата
Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування
Січі". Його слова стали справді пророчими.
22 січня 1973 року в Чорткові на Тернопіллі гурт молоді під орудою Володимира Мармуса вивісив жовто-блакитні прапори (за що хлопців ув'язнили в радянському концтаборі). 22 січня 1978 р. на знак протесту проти російської окупації біля могили Тараса Шевченка в Каневі спалив себе Олекса Гірник із Калуша.
22 січня 1990 року сотні тисяч українців узялися за руки, утворивши "живий ланцюг" від Києва до Львова, на згадку про проголошення Акту Соборності.
Робота з Конституцією України
Стаття 20
Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.
Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтою кольорів.
Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).
Державний Гімн України - національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Столицею України є місто Київ.

Вікторина
1. Назвіть один із найдавніших знаків, який є гербом України.
(Тризуб)
2. Коли було прийнято постанову про Державний прапор України і якого він кольору?
(28 січня 1992 p., жовто-блакитний)
3. Як називається Гімн України?("Ще не вмерла Україна")
4. Хто є автором слів Гімну України?(Павло Чубинський)
5. Назвіть український Національний герб.(Тризуб)
6. Назвіть найбільшу святиню українського народу в музичній символіці. (Гімн)
7. Назвіть композитора, який вірш П. Чубинського поклав на музику, цей твір невдовзі став гімном.(Михайло Вербицький)
8. Назвіть пісні, які виконують як Гімн України.
("Ой, у лузі червона калина", "Боже великий, єдиний..,")
Цікава Україна
Найстародавнішим істориком на території України вважається один з античних науковців Сириек. У 1908 році на землях античного міста Херсонеса археологи знайшли стелу з текстом III ст. до в.е. Напис вдалося розшифрувати, і з'ясувалося, що стелу було встановлено на честь херсонесіта Сириска, сина Геракліда, увінчаного за історичні дослідження золотим вінком. Нині стела зберігається в Херсонському історико-архітектурному заповіднику в Севастополі.
Найдавніші згадки про пересилку вістей в території України належать до І тис. до н. е грецькі історики згаду-ють про передачу повідомлень у народів, які жили у Причорномор'ї, скіфів та сарматів.
Найбільшою битвою з XVII ст. до середин XX ст. є Берестейська битва 1651 року між Україною і Кримом з однієї сторони, і Річчі Посполитою - з іншої. У ній брало участь д 600 тис. воїнів. Тільки битви Другої світове війни, зокрема на Курській дузі, біля Москві Берліна мали більші масштаби
Поняття "Украйна" і "Русь" є тотожними Русь - давня назва України із столицею в Києві.
Перша конституція України була створені І710 року гетьманом України Пилипом Орликом.

Козаки на Січі

Важливе значення для підтримання гарного фізичного здоров’я козаків мало їхнє харчування. Просте, доступне, поживне, різноманітне й раціональне. Французький інженер Боплан, який протягом тривалого часу жив в Україні (перша половина XVII ст.), говорив про козаків так: «На зріст — гарні, проворні, сильні, від природи мають добре здоров’я. Від хвороби вмирають дуже рідко, хіба в дуже великій старості».

В

Самі собі готували?

ійськовий стиль життя козаків, особливо в Запорозькій Січі, не включав у себе великих турбот про харчування. Звичайно, побут козаків на Січі та реєстрових (городових чи двірцевих) козаків суттєво відрізнялись. На Січі жили неодружені козаки, які називали себе лицарями й товаришами. А реєстрові (городові чи двірцеві) козаки, а також ті, що оселялися в зимівниках (невеличких хуторах поблизу Січі) жили сім’ями.

Козаки на Січі самі готували собі їжу. Сніданок, обід і вечеря готувались у курені (а їх було до 38) кухарем і його помічниками. Обов’язком помічників було носити воду, тримати в чистоті казани й посуд і допомагати кухарю в разі необхідності. Їжа готувалася тричі на день на всіх козаків у чавунних чи мідних казанах у сінях кожного куреня. Посуд був зазвичай дерев’яний. У кожному курені мешкало до 150 козаків.

Козаки просиналися зі сходом сонця, умивалися джерельною чи річковою водою, приводили себе до ладу, молились Богові, а після молитви сідали за дерев’яні столи. Час після сніданку козаки проводили по-різному: хто об’їжджав коня, хто оглядав зброю, дехто тренувався в стрільбі, а хтось відпочивав. Рівно о полудні курінний кухар ударяв у казан, і кожний козак ішов обідати. Після обіду козаки також займалися різноманітними справами: тренувались у вправах із холодною зброєю, відпрацьовували навички з маскування та самозахисту без зброї, ремонтували різноманітний реманент.

Щ

Картоплі ще не було…

о ж їли козаки? Популярною їжею на Січі були кашоподібні страви з різних зернових: соломаха, тетеря, щерба, братко. Також часто готувалися й кулеші. Однією з особливостей харчування козаків було незначне споживання печеного хліба, адже борошно не завжди було в достатній кількості. Крім того, випікання хліба вимагало великої кількості людей, значних витрат праці й часу. Картопля ж з’явилася в раціоні українців набагато пізніше.

До столу, який на Січі звався сирном, подавали такі страви: соломаху, тобто житнє борошно, густо зварене з водою й засмажене олією; тетерю — рідку пшоняну кашу, до якої під час кипіння додавалося кисле житнє тісто, у крутому вигляді тетеря вживалася з риб’ячою юшкою, жиром, молоком чи просто водою. Тетеря подавалась до обіду й була улюбленою стравою козаків. Ще споживали щербу — рідко зварене борошно на риб’ячій юшці й братко, рідку пшоняну кашу з домішкою пшеничного чи будь-якого іншого прісного тіста замість кислого житнього.

Їжа запивалася різними напоями з посуду, який називали михайликом чи коряком, місткістю від 3 до 5 наших чарок. Рідка страва їлася ложками, тверда — бралася руками.

На вечерю часто подавали гречані галушки з часником або юшку, зварену з риби. Великі групи козаків займалися рибним промислом. Риби в той час було безліч: осетри, білуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, лящ, чихоня, оселедець. Її в’ялили, сушили, солили, виготовляли риб’ячий жир, уживали рибу як вареною, так і печеною. Риба була суттєвим додатком до раціону харчування козаків як влітку, так і взимку.

З

Хрін, цибуля та часник

а козацьким звичаєм, за столом необхідно було з’їсти все, що було наварено та спечено. На запорозьких землях водилося дуже багато диких тварин: дикі коні, кози, олені, вепри, сайгаки, ведмеді, зайці. Велика кількість різноманітних птахів селилась поблизу річок і озер — дрохви, тетеруки, куріпки, фазани, качки, гуси, кулики тощо.

Харчові запаси поповнювалися козаками постійно. Особливо старалися ті, котрі проживали в зимівниках. Їх основним завданням була поставка різноманітних харчів — починаючи від м’яса, борошна, сала круп і закінчуючи овочами та фруктами.

Інколи козаки пекли коржі-загреби (тісто загрібали в жар). М’ясні страви були святковими. Якщо козаки хотіли поласувати м’ясом, дичиною, варениками, то збирали додаткові гроші, закуповували продукти й передавали їх кухареві. Козаки вживали багато часнику, хріну, цибулі, гіркого перцю, капусти, червоного буряка, пили узвар.

П

Випив? За борт!

ід час воєнних походів режим харчування був зовсім іншим, змінювався також і набір продуктів. Вирушаючи в похід, козак мав узяти зі собою запас продуктів, якого повинно було вистачити на кілька місяців. Тому в дорогу брали те, що не псувалось і довго могло бути придатним для вживання. Основу раціону в походах становили сухарі, крупи, борошно, сало. Воду ж козаки возили в дерев’яних баклагах, прив’язаних до сідла. У походи також брали риболовні сітки. Вживання спиртних напоїв під час походів суворо заборонялось. Порушників цього закону карали на смерть. На морі ж того, хто вживав дозу спиртного, викидали за борт чайки.

Кожен козак мав при собі дерев’яну ложку, без якої він не міг ходити, не заживши слави недбалого й невиправного пастуха. Кожен козак носив ремінний пояс, а через плече навішувався ремінний гаман. У гамані зберігались кресало, кремінь і трут. До пояса ж були прив’язані швайка і ложечник. За допомогою швайки лагодили кінську збрую, а в ложечнику зберігалась дерев’яна ложка.

Вода, яку тоді використовували для пиття й приготування їжі, була надзвичайно чиста, зазвичай джерельна, яка мала цілющі властивості.

Більш різноманітною була їжа реєстровців, які проживали в містах, містечках, на хуторах. Вони вживали багато печеного хліба; їли рибу; борщі з воловини, телятини, свинини; юшку з грибами; куліш; різноманітні каші; тушковану моркву з квасолею; галушки, вареники; свинину з квашеною капустою; узвар і т.д.

К

Рецепт довголіття

озаки-запорожці могли та вміли добре попоїсти й погуляти, випити чарку варенухи, але це було після походів.

Після вечері козаки залишали дрібні гроші для закупівлі на січовому ринку продуктів на наступний день. Якщо ж коштів не вистачало, курінний отаман докладав зі своїх коштів чи коштів куреня.

Козаки полюбляли посмакувати й мамалигу — тісто з пшона та кукурудзи, — яка вживалася без солі, але із солоним сиром (бринзою), а іноді з пастремою (шматок баранини, висушений або зав’ялений із сіллю; це м’ясо було схоже на балик). Рецепт приготування мамалиги козаки перейняли від молдавських і татарських чабанів.

Деякі методи консервування козаки запозичили в татар. Молоко переробляли на сир і масло. Для зберігання продуктів використовувалися льохи з льодом.

Звичайно, висока якість продуктів і чиста вода давали козакам змогу доживати до глибокої старості, чого, на жаль, не скажеш про наше сучасне життя. Україна, маючи найкращі чорноземи у світі, споживає значною мірою хімічно оброблену та ґенетично модифіковану продукцію. Це не сприяє довголіттю й міцному здоров’ю. Однак ми маємо тисячолітні національні традиції здорового харчування, які пройшли випробування часом. І нашою кухнею ми повинні пишатися, а тим більше — використовувати ті цінні надбання наших предків для утвердження здорового харчування як запоруки здорової нації та її майбутнього.

(«Гумористична хвилинка» (інс­ценування гуморески).

Довго гуляла на святі я містом, І захотілося смачно поїсти.

От і кафе, кличу офіціантку:

—  Борщ український, будь ласка, подайте, Склянку узвару, вареники

з м’ясом..

-          Пані, ну що ви?! Кафе в нас сучасне:  Ось вам стейк, гамбургер,

чизбургер, піца...

—  Що вона каже і як воно їсться?!

-          «Фанта», «Мерінда», є «Спрайт», «Кока-кола», ось і «Бонаква», а ще «Пепсі- кола».

Є ще солодощі — тільки для вас:«Орбіт», «Пікнік», свіжі «Снікерс» і «Марс»...

— Це вона лається?

— Прошу, сідайте!

—Ой, щось погано, водички подайте!

 

• Перестаньте їсти чіпси

Пити пепсі-колу,

Бо не буде кому в селах

Ходити до школи.

 

• Е-добавками припиніть

Дітей годувати,

Україну –неньку нашу

З ями  треба витягати.

 

• Чом ви топчете суницю

Кизил,горобину,

З супермаркетів дурниці

Їсте без зупину.

 

• Чому борщ ви український

проміняли на хот-доги,

чом Магдональдсам відкрили

з-за кордону всі дороги.

 

• У китайців переймайте

Вживати салати,

Тоді буде в Україні

Козаків багато.

 

• Контролюйте масу тіла

Не переідайте,

Козакам майбутнім гени

Добрі передайте

Звичаї запорозьких козаків 
Запорозькі козаки носять як відмінний знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток пір’я. Решту голови вони голять. Вони надають такого значення цьому чубові, що коли один козак вирве його в іншого, то мусить заплатити йому п’ять карбованців. 
Якщо один козак має таку злостивість, що вб’є другого з умисним наміром, то його кладуть на тіло вбитого і їх ховають в одній могилі. Цей звичай зберігався в запорозьких козаків аж до кінця їх існування. 
Найперше, чого вчать молодь, це є повага й шана до людей похилого віку. Це доводить, що нинішній устрій походить від патріархального ладу. 
В запорожців курені стоять завжди відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий може туди зайти і з’їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого немає вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з’їсть, але він не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності будь-якої речі, що знаходиться в курені. 
З цього принципу, якого вони ретельно дотримуються, випливає обов’язок для того, хто знайде яку-небудь річ на Січі, прив’язати свою знахідку до високого стовпа й лишити її там протягом трьох днів, після того, якщо не з’явиться її власник, він може вважати її своєю. Та якщо він забере річ, не виставивши її на огляд, і не відкриється, тоді його самого прив’язують до високого стовпа посередині майдану й кладуть поряд чималокиїв. Кожен, хто проходить повз прив’язаного, повинен узяти кия і тричі вдарити винного. І якщо навіть перший удар стане смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю дію оплесками. Після трьох ударів потерпілого частують чаркою горілки, посудина з якою стоїть поблизу, приказуючи: «пий, вражий сину!». 
Від часу, коли козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися, він втрачає свою назву козака-запорожця і дістає ім’я гайдамакиабо розбійника з битого шляху. 
Щоб убезпечити себе від вошей, запорозькі козаки варять дуже жирну рибу, що зветься осетрина. Коли жир вкриє воду у казані, козак занурює у нього нову сорочку й лишає її на певний час просочитися тим жиром. Потім він вдягає її і зніме лише тоді, коли вона стане зовсім ветха. 
Запорозькі й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-небудь загинув у бою за Батьківщину, то йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене. Ще й сьогодні можна побачити багато курганів у степах Очакова та Криму. 
Коли козаки мають гарячку, то звичайним засобом проти неї служить половина заряду гарматного пороху, розведеного в горілці, що її вигнано з зерна. Проковтнувши цю суміш, вони лягають, засинають і прокидаються в доброму здоров’ї. Інші замінюють порох на попіл. 
Коли їх поранено й нема кому подати їм допомогу, вони беруть жменю землі, розводять її своєю слиною і змащують рану. 
Під час походів козаки зміцнюють позиції своїми возами і відчувають себе у безпеці за цими пересувними укріпленнями, що їх звуть “табір”. Вони абсолютно необхідні у пустинних степах, де завжди нишпорять татари, і тисяча козаків, захищених таким чином, може опиратися шести тисячам цих невірних, які ніколи не злазять з коней і яких може спинити рів або найменша загорожа. У будь-якій іншій країні було б важко війську йти походом між возами, але цей край такий рівний, як жоден інший. 
Козаки кожного куреня мешкали разом зі своїм отаманом. Для приготування їжі у кожному курені був кухар, якому допомагали кілька хлопчиків, що приносили йому воду й чистили казани після обіду. Цей кухар одержував два карбованці на рік від куреня і по п’ять копійок від кожного козака, який харчувався у курені. 
Їжа була дуже проста. Обід складався з двох страв. Перша звалася “саламаха”, вона нагадувала кашу, приготовану з борошном, водою та сіллю. Друга мала назву “тетеря” і являла собою суміш борошна, крупи та проса. Вона була трохи рідша за саламаху, бо в неї додавали багато слабенького пива або рибної юшки. Провізію купували за гроші куреня. Згадані страви подавали у великих посудинах, які звалися ”ваганки”, але ніколи не вживали хліба. Козаки, які не задовольнялися звичайними стравами, а хотіли їсти м’ясо або рибу, купували їх за власні гроші у складку гуртом. 
Козаки, які не належали до жодного куреня і заробляли собі на життя яким-небудь ремеслом чи торгівлею, мешкали у своїх хатах на околицях, живучи за свій рахунок. Звичайно вони мали ліпше харчування, ніж отамани, й до того ж їли хліб. 
Були й такі козаки, які постійно жили поза куренями, полюючи або ловлячи рибу, і такі, що лишалися у своїх зимових домівках, щоб бути ближче до своєї худоби та коней. Вони так само жили власним коштом і вживали багато запобіжних засобів проти пожежі, щоб зберегти свої домівки. Вони жили на березі Дніпра з боку Очакова, де інші річки перетинають степ і вливаються у Дніпро, від гирла Самари до гирла Дніпра і навіть на березі Лиману. 
Запорозькі козаки, знаючи, як охоронялися кордони татар і поляків, користувалися з цього й часто нападали на їхні країни. Загони козаків захоплювали їхніх коней та худобу, а їх самих убивали або брали в полон. Після нападу вони поверталися на Січ і розподіляли між собою здобич. Потім вони влаштовували велике свято, кілька днів підряд пили й танцювали й розповідали на вулицях про свою відвагу. Їх супроводжувалилюди, які несли у великих мідних казанах оковиту, горілку, пшеницю, перемішану з медом, пиво та питний мед, і музики, що співали різні пісні. Вони обіймали селян і запрошували їх пити разом з ними. Якщо хто-небудь відмовлявся, вони обсипали їх лайкою, незалежно від того, чи знали його раніш. Отак вони витрачали за кілька днів усе, що коштувала їхня здобич, а часто й навіть більше, і з багачів одразу ставали бідняками кругом у боргах. Купці та ремісники, які мали в цей час великі прибутки, продаючи свої товари по високих цінах, витрачали ці гроші, п‘ючи та гуляючи з іншими козаками. 
Козаки, що жили у зимових оселях, так само проїдали та пропивали усе що мали— чи здобич, чи те, що заробляли, продаючи виловлену рибу або шкури впольованих лисиць чи вовків. 
Усю свою свободу козаки використовували для того, щоб жити у неробстві. Проводячи дні у пиятиці або лінощах, вони жили у своїй розпусті й помирали так, як жили. Тільки на війні вони були справжніми людьми, хоробрими, слухняними та невтомними. 
Тип запорожця 
Зовнішніми та внутрішніми вартостями запорозькі козаки становили собою найхарактерніші типи свого народу та свого часу. Як пишутьсучасники, вони були здебільшого середнього зросту, плечисті, ставні, дужі, повновиді, кругляві і від літнього сонця та степової спекоти смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем, або чуприною на тім’ї, в смушковій гостроверхій шапці на голові, завжди з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди позирав якось похмуро й спідлоба долу, чужих зустрічав попервах непривітно, відповідав на запитання дуже неохоче, але затим поволі м’якшав, обличчя його поступово під час розмови ставало веселим, жваві проникливі очі поймалися блиском вогню, вся постать його надихала мужністю, хвацькістю, заразливою веселістю і неповторним гумором. “Запорожці,— каже 116 літній дід Розсолода, сам нащадок запорожців,— не знали ні цоб, ні цабе, тому були дужими, не знали хвороб і помирали більше на війні, аніж удома. Тепер люди слабі, пусті й недовговічні: як 90 років прожив, то й стежки під собою не бачить, а колись у сто год чоловік тільки в силу вбирався. Тому-то запорожці жили й довго, і весело. А хлопці які були! Він сів на коня— не струснувсь, не здригнувсь! Торкнув ногами— і пішов, і пішов! Тільки курява стовпом…”. У внутрішніх якостях запорозького козака помітно було суміш чеснот та вад, які, втім, завжди були притаманні людям, котрі вважають війну головним заняттям і головним ремеслом свого життя. Жорстокі, дикі й нещадні до своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами один до одного, мирними сусідами своїм побратимам по ремеслу, українським та донським козакам. Хижі, кровожерні, нестримні на руку, зневажливі до будь-яких прав чужої власності на землі ненависного їм ляха чи мізерного бусурмана, запорозькі козаки у себе вдома звичайну крадіжку якогось батога чи пута вважали страшним карним злочином, за який винного карали на смерть. 
Ясною рисою вдачі запорозьких козаків була їхня добросердність, безкорисливість, щедрість, вірність у дружбі, яка вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші. Крім того, ясними рисами вдачі запорозьких козаків були висока любов до власної свободи: вони віддавали перевагу лютій смерті перед ганебним рабством; глибока повага до старих і заслужених воїнів та й взагалі до всіх “військових ступенів”, простота, поміркованість і винахідливість у скруті, у домашньому побуті або в різних безвихідних випадках та при фізичній недузі. Приміром, від пропасниці вони пили горілки з золю або рушничним порохом, кладучи на чарку пінистого трунку пів заряду пороху; для гоєння ран прикладали до уражених місць розтерту із слиною на руці землю, а коли їм бракувало металевого посуду для готування страв, умудрялися варити їх у дерев’яних ковшах, підкидаючи в них безперервно, один за одним, розжарені на вогні камінці, поки не закипала вода, налита у посудину. До зайшлих та проїжджих людей запорозькі козаки завжди були гостинні й благочинні і ставили особисту чесність поряд з гостинністю та благо чинністю, як у себе на Запоріжжі, так і на війні стосовно ворогів православної віри. “Хоч на Січі, — згадує один католицький патер,— було різного люду, проте там були така чесність та безпека, що усі, хто приїздив з товарами або по товар, у якихось інших справах, знали, що з їхніх голів і косина не впаде. Можна було на вулиці залишити свої гроші й не боятися, що їх буде вкрадено. Будь-який злочин проти чесноти гостя або січового жителя одразу ж карався смертю”. 
На війні козак завжди відзначався розумом, хитрістю, умінням виграти у ворога вигоди, раптово на нього напасти і зненацька заманити, вражав ворога великою відвагою, дивовижним терпінням та рідкісною здатністю переносити спрагу і голод, спеку й холод. Про хоробрість запорозьких козаків турецький султан сказав: «Коли навколишнє панство на мене повстає, я на обидва вуха сплю, а з козаками я мушу одним вухом слухати”. Самі козаки про свою хоробрість казали:» Ми завжди завзято, хоробро й мужньо країни поганих руйнували та спустошували ”, а на погрози з боку хвалькуватого султана заполонити військом турецьким Січ сміливо й виклично відповідали: ”Війська твого не боїмося, — будемо битися з тобою землею та водою”. Війна для козака була так само необхідна, як птахові крила, як рибі вода. Без війни козак— не козак, лицар— не лицар. Козак не лише не боявся, а й любив війну. Він дбав не так про те, аби врятувати своє життя, як про те, аби вмерти так, як умирають справжнілицарі, у бою, тобто щоб про нього сказали: ”Умів шарпати, умів і вмерти не скиглячи”. 
Темними гранями вдачі запорозьких козаків було те, що багато хто з-поміж них любив напустити туману перед чужим, похвалитися своїми військовими подвигами, похизуватися своїм убранням та зброєю; крім того, вони відзначалися легковажністю й непостійністю, хоч і називали себе у листах та посланнях до царів та королів “вірним військом” його королівської або царської величності. 
Надто ж відзначалися запорожці своєю безпечністю; недаремно про них склав якийсь поет вірша: 
Се козак запорожець, не об чім не туже, 
Як люлька є й тютюнець, то йому й байдуже, 
Він те тільки й знає: 
Коли не п’є, так воші б’є, а все не гуляє. 
Великим недоліком запорозьких козаків була також пристрасть до спиртних напоїв. “У пияцтві й бражництві, — каже очевидець, — вони прагнули випередити один одного, і навряд чи знайдуться в усій християнській Європі такі безтурботні голови, як козацькі”. Самі про себезапорожці казали:” У нас у Січі норов: хто отче наш знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає”. Втім, під час військових походів запорозькі козаки уникали пиятик, оскільки усякого п’яного кошовий отаман, як свідчить сучасник, одразу викидав за борт чайки. Нарешті, гуляючи та бенкетуючи, запорозький козак не був схожий на того пропащого п’яницю, який пропивав свою душу в чорному й брудному шинку: лицар навіть у пиятиці залишався лицарем. Кидаючись у широку й нестримну гульню, козак тим самим виявляв своєрідну молодецьку вдачу, особливий, так би мовити, епікурейський погляд на життя людини, яка марно обтяжує себе працею й клопотами і даремно не розуміє справжнього сенсу буття— існувати задля веселощів життя. Та й про що козакові клопотатися, коли: 
Не сьогодні, так завтра поляже його голова, 
Як од вітру у степу трава!..